Economie & Finance Energie Politique Société Ukraine

Український тиждень: «Усім відомо» – то й що з того?

Colmun published in Український тиждень (Ukrainian Week), on 27 February 2013. Нижче Українська версія

Everyone knows”. And so what?

For the time I am in Ukraine, I have been quite regularly to Donbass. The Euro 2012 and the magnificent Donbass Arena have obviously been must-sees. But there is more that attracts me there. As a schoolboy back in France, I remember learning about the legend of miner Alexei Stakhanov, who had become a Soviet working-class hero for extracting 14 times his quota of coal back in 1935. I remember reading about the pride and achievements of workers in a far-away Soviet region, which I identified later as Donbass. Yet, as I travel there, I can not match this place to my school textbooks. A few meters away from luxurious shops and expensive restaurants in shiny Donetsk city centre, which many nickname “Akhmetov city”, the sight is gloomy.


I do not mean here to draw the portrait of a devastated region. I want to focus on the outrageous decay of a whole industry. It is estimated that around 10% of Ukraine’s 80 million coal output comes from illegal mines, so-called kopanky. Who extracts the coal? Where is it sold? Who benefits from it? “It is hard to prove. Yet everyone here knows about it” is the answer I receive most often. Villages residents, former miners, journalists and experts: they all point to local authorities, police officers, regional administration employees and state mines officials. Their responsibility is hard to prove indeed. Yet I saw dozens of coal trucks driving from places where officially no mine was to be found. I saw large mines operating in broad daylight with modern machinery. “You see this one?” Zuyevka resident Oleksandr Ponomarenko told me once as our car was driving by a large pit. “We have calculated that it may be producing 1 million hryvnias worth of coal each day”. Nikolai Ponomarenko, Oleksander’s father, was the former mayor of Zuyevka who tried to crack down on the village’s kopanky. He was arrested on grounds of corruption, spent a few months in jail waiting for his trial. He died in jail under mysterious circumstances in August 2011.

And so when me and some of my colleagues were chased by a car as we were exiting the village of Severniy in mid-February, we became slightly anxious. We had just visited a few residents who had taken us to see some kopanky a few hundred meters from their own houses. As we approached a few miners to ask them questions, they refused to communicate and instead called their managers, making it clear we had to run away. Effectively, the situation was not dangerous per se and no crime was committed against us. Our followers, two young men in one car and possibly two more in a second car, overtook us couple times and waved us to stop the car and discuss. We refused to stop and eventually lost them at a crossroads. When our companion, activist and blogger Denis Kazanski, made the news public the very evening, police reaction was swift: we should have contacted them, come back with police officers to the mine and see it shut down, were it to be proved illegal. In short, we should have done properly our work as journalists.

After giving it many thoughts, I do not feel as frustrated by our inaction as I am by the powerlessness of investigative journalism on this issue. “I remember one time, police conducted a large operation to shut down some kopanky in front of TV cameras”, former miner Mykola told me. “They arrested miners and condemned the entrance. Two days later, everyone was back at work, as if nothing had happened”. Such stories are plenty. Was it worth making contact with the police and most likely risking further complications? Along with Denis Kazanski, I did not think so. The mine we saw and we assumed was illegal because introduced as such by inhabitants may be investigated and shut down anytime. Yet it was fully working in broad daylight. I would guess it is still working today.

It is while dealing with that type of situation that I have been questioning my role and my potential of influence as a journalist. It is also there in Donbass, where numerous stories of Soviet successes and working-class victories came from, that I contemplated on the misery and the exploitation of local populations by the ruling elite. Thanks to several meetings with experts and journalists, I came across pieces of materials establishing quite clear links between the kopanky industry and companies connected to Oleksandr Yanukovich, the President’s eldest son. Yet, as I wondered several times about the reactions their articles, charts, photos and other pieces met, I was hit with the same answer: “No, there was (almost) no reaction”.

Nepotism and corruption are not exclusively Ukraine’s curses. Yet back in 2009 in France, I remember former President Sarkozy tried to have his eldest son, Jean, groundlessely promoted as head of the agency in charge of the development of Paris’ largest business district. Intense media coverage and civil society’s indignation were enough for the nomination to be called off. I have built my journalistic ethics on the assumption that my work may make a difference. Yet without properly a functioning rule of law and responsive audience, journalists’ voices make much less noise than jackhammers in Donbass kopanky.


За півтора роки перебування в Україні я досить часто навідувався на Донбас. Євро-2012 і дивовижна «Донбас Арена», без сумніву, були варті того.
Однак приваблювало мене й ще дещо.

Пам’ятаю, у шкільні роки у Франції я вивчав легенду про шахтаря Олексія Стаханова, який став героєм радянського робочого класу: нібито 1935 року він у 14 разів перевищив свою квоту на видобуток вугілля. Пригадую, як я читав про гордість і досягнення робітників у далекому радянському регіоні. Потрапивши до сучасного Донбасу, я побачив, що гордість і дружнє тепло народу нікуди не поділися. Тим не менше регіон далекий від пропагандистських образів, що запам’яталися мені зі шкільних підручників. Достатньо відійти на кілька кварталів від розкішних магазинів і дорогих ресторанів пишного центру Донецьку, що прозвали «містом Ахметова», і картина стає зовсім похмурою.

В основі занехаяності цього регіону лежить просто таки незбагненний феномен: за оцінками, близько 10% українського обсягу видобутку вугілля, що складає близько 80 млн. тонн, забезпечують нелегальні шахти – так звані копанки. Хто видобуває вугілля? Де воно продається? Хто заробляє на цьому? «Це важко довести. Та всім у нас про це відомо», – ось відповідь, яку я чую найчастіше. Селяни, колишні шахтарі, журналісти, члени профспілок та експерти – усі вказують на місцеву владу, міліцію, представників обласної адміністрації і державних чиновників гірничої промисловості. Їхню причетність і справді важко довести. Однак я особисто бачив десятки самоскидів-вуглевозів, що виїжджали з таких місць, де офіційно не повинно бути жодних шахт. Я бачив великі шахти, які працюють серед білого дня із застосуванням сучасної техніки. Чув історію про Миколу Пономаренка, колишнього голову села Зуївка. Він намагався прикрити сільські копанки, а в результаті був заарештований за звинуваченням у корупції. Кілька місяців він провів за ґратами в очікуванні суду, і зрештою у серпні 2011 року помер у в’язниці за нез’ясованих обставин.

Тож, коли в середині лютого мене з колегами переслідувала машина на виїзді із села Сєверне, ми почали трохи нервувати. Мешканці показали нам деякі копанки – за кількасот метрів від своїх будинків. Коли ми хотіли поставити кілька запитань шахтарям, вони відмовилися спілкуватись й натомість покликали своїх менеджерів, давши зрозуміти, що нам краще вшиватись. По суті жодної небезпеки для нас не було, так само як і жодних протиправних дій. Наші переслідувачі – двоє молодих людей в одній машині і, можливо, ще двоє у другій машині, кілька разів наздоганяли нас і знаками просили зупинитись. Ми не схотіли зупинятись, і зрештою десь на перехресті вони відстали. Наш супровідник, активіст і блоґер Денис Казанський, того ж вечора поширив відповідну новину, і міліція миттю відреагувала: ми мали б зв’язатися з нею, повернутися на шахту разом з міліціонерами і, можливо, домогтися її закриття, якби було доведено, що це незаконна копанка. Словом, ми повинні були належним чином виконати свою журналістську роботу.

Добре поміркувавши, я не так засмучуюся нашою бездіяльністю, як безсилістю журналістських розслідувань у цій справі. «Пам’ятаю, одного разу міліція провела масштабну операцію із закриття копанок перед телекамерами, – розповів мені колишній шахтар Микола. – Вони заарештували шахтарів і заблокували вхід. А за пару днів всі повернулися до роботи, ніби нічого й не сталося». Це не поодинокий випадок. Чи варто було звертатися в міліцію і, ймовірно, наражатися на неприємності? І я, і Денис Казанський вирішили, що не варто.

Зіткнувшись із такою ситуацією, я замислився про свою роль і потенційний вплив як журналіста. Крім того, там, на Донбасі, мене вразили злидні та експлуатація місцевого населення правлячою елітою. Наразі нічого не доведено. Завдяки кільком зустрічам з експертами і журналістами я натрапив на деякі матеріали, що досить чітко свідчили про зв’язок між копанками і компаніями, пов’язаними з Олександром Януковичем, старшим сином президента. Однак, коли я питав про реакцію, яку викликали їхні статті, схеми, фотографії та інші матеріали, щоразу отримував одну й ту саму дивну відповідь: «Ні, (майже) ніякої реакції не було». Це справжнє неподобство.

Кумівство і корупція з’їдають не лише Україну. Пригадую, 2009 року колишній президент Франції Ніколя Саркозі намагався без жодних підстав просунути свого старшого сина Жана на посаду керівника установи, відповідальної за найбільший у Парижі бізнесовий район. Однак активного висвітлення ситуації у ЗМІ і обурення громадськості було достатньо для зняття його кандидатури. Я виробив власну журналістську етику на основі припущення, що моя робота може бути ефективною. Однак без належного функціонування верховенства права і небайдужої аудиторії голоси журналістів, здається, лунають тихіше за пневматичні свердла у донбаських копанках.

Journaliste et voyageur, je suis un Européen d'origine française et observateur insatiable de la composition, décomposition et recomposition du continent. Depuis 2011 en Ukraine, je suis en permanence sur les routes, afin de suivre les évolutions et révolutions qui secouent ce pays. L'occasion d'affiner mon regard sur les différences - et ressemblances - qui font cette autre Europe.

0 comments on “Український тиждень: «Усім відомо» – то й що з того?

Laisser un commentaire

Entrez vos coordonnées ci-dessous ou cliquez sur une icône pour vous connecter:


Vous commentez à l'aide de votre compte Déconnexion /  Changer )

Photo Google+

Vous commentez à l'aide de votre compte Google+. Déconnexion /  Changer )

Image Twitter

Vous commentez à l'aide de votre compte Twitter. Déconnexion /  Changer )

Photo Facebook

Vous commentez à l'aide de votre compte Facebook. Déconnexion /  Changer )


Connexion à %s

%d blogueurs aiment cette page :